Подвійне громадянство – свідомий вибір чи загроза державності?

Коли країна перебуває у стані війни, звичне для Європи явище подвійного громадянства стає загрозою для держави. В чому могла пересвідчитися й Україна: з одного боку, Росія висловлює турботу про безпеку російських громадян, з іншого — в подіях у Криму та на сході беруть участь громадяни, котрі володіють двома паспортами.




Чи може дивувати така ситуація? Ще багато років тому експерти й аналітики попереджали про виклики та загрози, які несе інститут біпатризму (множинного громадянства): набуття лояльності до іншої країни разом з отриманням її паспорта, виконання публічних функцій в Україні носіями громадянства інших держав, формування сприятливого підґрунтя для розвитку сепаратизму.
Перш за все треба чітко зазначити: відповідно до норм міжнародного права, держави можуть обрати політику запобігання множинному громадянству чи навіть заборонити його — або, навпаки, визнати такий статус. Цей вибір зумовлений їхнім географічним розташуванням, історико-культурними особливостями, демографічною структурою населення.
Для прикладу, у Європі є держави, які дозволяють множинне громадянство (Іспанія, Франція, що підтримують зв’язки з населенням держав-колишніх колоній, укладаючи при цьому двосторонні договори). Інші країни (Вірменія, Литва, Румунія, Угорщина, Фінляндія, Швеція) дозволяють множинне громадянство за певних умов: там цей статус здебільшого отримують особи етнічного походження, яке асоціюється з “материнською державою”, тобто представники діаспори.
Водночас, окрім суто ліберальних і економічних аргументів на користь такого статусу — ухиляння від сплати податків у “міноритарній” державі, користування правами щодо працевлаштування, здобуття освіти, вільного пересування, — слід мати на увазі спокусу ухиляння від військового обов’язку у країні постійного проживання. Це було продемонстровано, наприклад, на Закарпатті та Буковині, де чоловіки призовного віку використовували статус іноземного громадянина для перечікування хвиль мобілізації в Україні у сусідніх державах. Ще більша загроза полягає в тому, що, володіючи іноземним паспортом, можна переховуватися від відповідальності за злочини, вчинені на території однієї держави, в інших країнах.
Так, коли країна перебуває у стані військового конфлікту з одним сусідом, а на протилежних прикордонних територіях лунають подекуди інспіровані ззовні сепаратистські заяви (які, до речі, караються відповідно до норм ст. 110 КК України значними термінами позбавлення волі), звичне для Європи явище біпатризму набуває іншого звучання. Зокрема, дані про факти шпигунства примушують замислитися й про можливість співпраці громадян інших країн із їхніми спецслужбами.
Навіть якщо вважати таку вірогідність неістотною або ж примиритися з фактом, що шпигунство “не має національного забарвлення”, все-одно виникає питання вибору лояльності особами, котрі присягали на вірність двом державам. Тим більше що досвід Криму і Донбасу показав: “референдумна демократія” може використовуватися для формування квазідержавних утворень для “захисту” етнічних неукраїнців або ж не українськомовних громадян.
Додамо, що чисельністю біпатридів Росія маніпулює у дипломатичних змаганнях стосовно легітимації результатів референдумів у Криму та на Донбасі, а — латентно чи потенційно — це вже можуть робити Будапешт і Бухарест. Сумнівна лояльність до України частини біпатридів є можливим джерелом дестабілізації і соціальної напруги, зокрема у прикордонних областях із Росією, Угорщиною та Румунією. У таких умовах абсурдними є доступ до державної, службової таємниці чи виконання публічних функцій держави або місцевого самоврядування для носіїв подвійного громадянства.
З огляду на неврегульованість інституту подвійного громадянства в Україні, питання набуття громадянства інших країн залежить виключно від громадянина. Проте, кожному з нас слід пам’ятати, що в теперішніх умовах, особи з подвійним громадянством становлять реальну загрозу українській державності, не лише тим, що національні інтереси для них не є пріоритетними, а й відсутністю в таких осіб зацікавленості у процвітанні та розвитку України. Хто знає, можливо через 10 років ситуація зміниться, проте не зараз.

Залишити відповідь